Ще не так давно наші бабусі та дідусі, які жили далеко від школи, добиралися туди пішки. Іноді добрі люди підвозили попутників кіньми або на автомобілі. Одна така історія мені стала відома від Світлани Огури, яка мешкала раніше у селі Весела Долина, якого вже немає.
Світлана розповідає, що вони разом з братом Іваном до восьомогу класу ходили в школу самі. Іноді снігу було так багато, що коні не могли йти через глибокий сніг, особливо біля дубової посадки. Тоді ми з братом Іваном (Світлана й Іван - близнюки, 1964 р.н.) долали цей шлях самотужки.
Відстані до школи для кожного були різні: кому треба було йти три кілометри, декому - п’ять, а Світлані Огурі - усі сім. Її сім’я мешкала на Томаківщині, нині Нікопольский район, село Весела Долина (на жаль теперішнім часом неіснуюче). У сім’ї Огури було четверо дітей: Василь, В’ячеслав та близнюки Іван і Світлана. Збираючись до школи, вони брали з собою підручники і невелику торбинку з їжею, яку їм заздалегідь приготувала мати, та вирушали в дорогу.
Діти з села Весела Долина ходили в школу у сусідне село Кам’яна Долина, яке було розташоване за сім-вісім кілометрів. Раніше зими були суворими: сильні морози та снігові заметілі робили дорогу ще складнішою. Навесні та влітку дорога здавалася легшою, але вона була ґрунтовою. Коли йшли дощі або танув сніг, дорогу розмивало, тож діти мусили обходити великі калюжі та самостійно крокувати до школи. Іноді школярів підвозили на конях та попутних автомобілях. А щоб машини не застрягли дорогою, використовували металеві ланцюги, закріплюючи їх на колесах. Деякі шматочки іржавих ланцюгів і досі можна побачити на дорозі. Коли підвозили на конях то батьки закутували нас у ковдри щоб не заважав пронизливий вітер.
 |
| По дорозі в школу через степ. |
Світлана згадує: "Світило сонце, лежав сніг, ми йшли через поле в школу. Іноді їздили на велосипедах, інколи, навіть на лижах. Раніше в суботу також були заняття. У восьмому класі, коли навчалися у Кам'яній Долині, то там і жили. Недивно, що дітям у вихідний день хотілося додому до батьків. Бувало хуртовина страшна - нічого не видно, класний керівник - Григорій Петрович Дружко, застерігає: «Куди ж ви підете в таку погоду?» А діти відповідають, що ходили цією дорогою і добре знають шлях. То швидко позбирають свої торбинки і - мерщій додому до батьків".
Коли Світлана навчалася в десятому класі, був такий випадок, коли їй довелося йти до школи самій, бо брат Іван захворів та залишився вдома (тоді топили газовими балонами). Була осінь, вона вдягла чоботи і вирушила вранці через степ вздовж великої посадки. До старого саду її провела мати Анна Миколаївна, а далі Світлана йшла вже сама. Посадка була шириною приблизно метрів тридцять. Раніше разом із братом ніколи не боялися тут ходити, а самій було тут трохи боязко.
Старі люди казали, що раніше пани любили тут гуляти. У саду росли клени та ясенки. У степу водилися косулі, дикі кабани, лисиці, чорнобурки, зайці та багато птахів. Вовків Світлана особисто не бачила, але чула, що хижаки можуть тут водитися. Коли вона йшла вздовж посадки, де їй почулося чітке «цок-цок». Затамувавши подих зупинилася - звук також зупинився. Пройшла далі, і знову те «цок-цок». Серце аж стисло від страху…
На мить здалося, що зовсім близько, озираючись крадеться вовк. Прискорюючи крок, швидко пішла далі. А коли наблизилася до села Петрівки, біля абрикосової посадки побачила, як бешкетно з-за дерева неочікувано визирнув песик. Відразу стало спокійно, це був їх Дукат. Він був рудого кольору, з чорними очима та маленькими вушками. Виявилося, що він вирішив провести її до школи. А цокіт, який так налякав, лунав від ошийника Дуката.
Світлана додає, що звикла проходити такі відстані у дитинстві і тепер осилити схожі кілометри для неї не проблема - тільки наразі вже в пошуках грибів.
Коментарі
Дописати коментар